Історія шоста. Перемога (Продовження)

Продовжуємо публікувати спогади нашого земляка з Попівки Глубокого Василя Федоровича. (Продовження. Початок у №№58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67 — 68).

У Бадені був побудований великий оздоровчий комплекс із трьома відкритими басейнами. Вода в басейнах тепла, голубого кольору, текла з якогось джерела з гір і трохи тхнула тухлим яйцем. Із північної сторони була довга триповерхова будівля, в якій розміщалися кабінети для роздягання. Зі східної сторони басейнів були кафе та магазини, а з західної — медичні установи. Південна частина була відкрита, недалеко текла річечка, і в неї впадала відпрацьована вода з басейнів. Басейни були досить великі: перший — для дітей, другий — глибший, і в ньому була триметрова вишка, третій — ще глибший із десятиметровою вишкою. Ми частенько їздили туди на велосипедах купатися.

Після переїзду з Зігенфельда мене зобов’язали привозити хліб для їдальні з віденської пекарні. Їздив я через день будкою для хліба парою коней аж до пізньої осені 1945 року.

Восени цього року знову була демобілізація солдат і сержантів, у яких під час війни було два і більше поранення, а також і за віком, звичайно, старші за мене. Поряд із демобілізацією до нас приходило поповнення — молоді хлопці з інших частин, що розформувалися, але такі, що вже повоювали.

Із дому від родичів і від знайомих систематично одержував листи. Писали, що життя вже стає трохи краще. Із дому писала в основному сестра Галя, бо мати була неграмотна, в школу не ходила жодного дня. Часто хороші листи одержував від однокурсниці, яку я кохав, Віри. Вона і ще багато знайомих дівчат закінчили Охтирську педшколу, і їх направляли на роботу в основному в Західну Україну. Вона потрапила в Тернопільську область, Чортківський район, село вже не пам’ятаю. В цей час закінчив педшколу і Васильченко Василь Степанович, мій найкращий друг по педшколі, про якого я вже писав. Він демобілізувався раніше від мене через поранення.

Під час демобілізації восени 1945 р. демобілізувався завідуючий складом, і мені запропонували прийняти склад. Наша частина була хоч і рота, але окрема, і склад був солідний. Була і продовольча частина, і речова. Приймаючи склад, я побачив, скільки на ньому приховувалося неврахованого майна. Наш генерал, який жив у Бадені, сюди привозив і приховував різні матеріали: фетр білий, шкіру, тканини. А коли треба, приїздила його дружина чи присилали шофера, щоб взяти те чи інше майно. Були також зайві американські консерви, мішки квасолі і різних круп, мило (цілий ящик), біля ста різних трофейних пістолетів і набоїв. Мабуть, попередньому кладовщикові ніде було все це дівати, і він залишив мені.

Прийнявши склад, я роздивився, що до чого, і почав пересилати додому тканину, мило, шкіру. Проблем із довідками на посилки у мене не було, а тому посилав, коли на 5 кг, а коли і на 10-ть, брав довідку на ім’я якогось офіцера. Так я вислав додому кілограмів 100 різних посилок, що добре допомогло моїй сім’ї. Мати з посилок щось продавала, щось роздавала, а щось і в сім’ї залишала, як кажуть, голі і босі не ходили. Надсилав посилку і в Янківку діду Івану (материному брату), але тільки нові німецькі мундири, яких було багато на складі, і які нікому не були потрібні.

Ті корови, що ми пригнали з Німеччини, паслися понад річкою, їх доїли дві австрійські жінки, молоко переганяли на сепараторі, робили масло. Це, звичайно, ніде не оприходувалося і було допоміжним харчуванням для мене, командира роти та ще деяких офіцерів. Офіцери одержували також додатковий пайок: ковбасу, цигарки, цукор та цукерки. Так у мене почалося більш багате життя, спокійне.

 Одного разу вирішив послати посилку Вірі на Тернопільщину. Листи вона мені писала хороші, обнадійливі. Послати було що, але чомусь я тягнув, не відсилав, бо від неї довго не було листа. І раптом, як грім на голову, — короткий лист: «Дорогий Васильку, непомітно, повільно в моє серце вкралося нове кохання. Забудь про мене. Прощавай. Віра». Це для мене був тяжкий удар, я не знав, що мені робити і розраду знаходив у вині, але шлунок швидко привів мене до тями.

Згодом, місяців через три, одержую листа від Віри, в якому вона просить вибачення і дуже благає відновити наші стосунки. Я написав їй різкого листа. Вона мені теж відповіла в такій формі. Так наше листування і наше кохання на тому закінчилося.

(Далі буде)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Я згоден з політикою конфеденційності та Користувацькою угодою

Я не робот! *